|
|
|
|
.: Бібліотека :. |
|
Звіт гравця Гра «Лісова пісня» базувалася на двох основних літературних джерелах: власне «Лісова пісня» Лесі Українки та «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. Якщо я правильно розумію задум майстрів, то з першого твору планувалося взяти світ лісової нечисті, модель взаємин її внутрішніх, та зовнішніх - між нею та людьми. Другий твір повинен був продемонструвати звичаї, устрій життя селян, що мають напів’язичницьке уявлення про навколишній світ. Доречно було б включити до списку ще й «Захара Беркута» І. Франка, в якому чудово описаний устрій карпатського села (язичницького, до речі) – Тухля – просто готовий прототип Добрилівки. Та й місця, в яких проводилась ЛП, географічно дуже близькі. Манявський скит І. Франко в книзі згадує. В вищенаведених книгах персонажа-православного священника не було, тому для створення як батюшки, так і всієї родини використовували повість І. Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки». Також опрацьовувались твори Гоголя, Квітки-Основ’яненка, Помяловського тощо. Для розуміння християнської складової характеру українського селянина наведених джерел, дуже навіть світських, вистачало. Власне, вистачило б самої «Кайдашевої сім’ї», де ненав’язливо згадана i вранішня й вечірня мoлитви, молитви до і після трапези тощо. Проте додатково була скомпільована з матеріалів православної преси стаття «Віра тих часів», викладена на сайті та, як можна зараз визначити за результатами гри, нею не зацікавились. Як здається, знайомства з літературою гравцям дещо не вистачало. Заїзд на полігон вказував на неабияку зацікавленість грою. Ми з’явились на полігоні 10.07.08 (в четвер) вдень, враховуючи те, що гра почнеться 11.07 (п’ятниця) ввечері. Разом з нами заїхали Калачі. Отак з двох родин розпочалось село Святівка. Гравці доїздили 11.07 до початку і навіть після початку гри. Більше того, гра де юре повинна була закінчитися в неділю 13.07 вранці, де факто вона закінчилася для більшості полігону вночі з 12 на 13.07, а останні з тих, хто заїхали, прибули на полігон 12.07 (субота) вдень, тобто за декілька годин до її закінчення.. Костюми, реквізит, архітектура. Весь полігон був умовно поділений на чотири локації: Корчма, Добрилівка, Святівка, Гадівка. Центральною локацією була Корчма, тому почну з неї. За споруду корчми правив красивий білий намет. Ну корчма то корчма, хоча столи, точніше, стіл, за який правили дві покладені на землю колоди заввишки 30 см з набитою внатяг цвяхами поліетиленовою плівкою, був на вулиці,. Грунт на полігоні досить кам’янистий і вкопати вертикальні ніжки – це морока. Спочатку село Святівка в порівнянні з іншими частинами полігону виглядало як котеджне містечко поряд з циганським табором. В ньому було аж три хати. Одна – Калачів, і дві – родини отця Харитона. Хата Калачів мала всередині розподіл на кімнати і обстановку, з маленькими, симпатичними віконцями і розмальованими стінами. Правда, даху у хати не було, проте і дощ саме під час гри, на щастя, не йшов. Але зате круг хати була справжня огорожа, виглядало це красиво і доречно. Ну за наші хати що можна сказати... Сало як сало, що його пробувати. Стіни з вікнами, дах, стіл, у великій хаті – піч, розмальована візерунком, образи, скриня, вкрита рушником, на жердці - розвішані під стріхою (поліетилен) ігрові костюми... В меншій хаті було вогнище – вона правила за кухню. Теж було дуже зручно – до початку гри на полігоні йшли дощі і дах над хатами був актуальним. Останньою спорудою полігону був храм. Чотири стіни, на них ікони, царські врата намальовані (щоб не можна було відкрити, див. «Лист майстрам»), два підсвічника для свічок. Дах був, але вішати його сенсу вже не було. З п’яти споруд полігону три побудувала родина священника. Село Добрилівка було представлене наметами-черепашками, вкритими сувоями тканини. Очевидно, моделювались вбогі сільські хижки. Але як тільки в Святівку заїхали ще гравці, краєвид з хатами теж був розбавлений деякою кількістю таких само хижок. Про Гадівку розказати не можу нічого, бо, виходячи з логіки персонажа, там не з’являвся. Костюми заслуговують на окремий опис. Спочатку згадаю нечисть. Скажу одразу – її костюми сподобались. І не тільки тому, що виглядали гарно і яскраво, а ще й тому, що хто є хто – вгадувалось майже безпомилково. Наприклад, мавку і русалку польову сплутати ще було можна, але русалку польову і річкову – ніколи. Водяника одрізнити од лісовика теж легко, і навіть Перелесник, хоча і не був розгаданий одразу, після того, як назвався вже не викликав питань, а чому він такий? Злидні теж виглядали злиднями, ну а вовкулака, хоч і не була вся в сірій шкурі, носила на голові пречудову машкару вовка. Люди. Чоловіки. Звичайні штани та сорочка, часто навіть не вишиванка.. Це зрозуміти не важко – якщо вишиванка і є, її просто жаль. Але і штани, і сорочка – це ще не все, потрібні деякі предмети одягу, без яких костюм неповний. Це – пояс, чоботи чи постоли, шапка, свита. Ну, добре, нехай було жарко – можна без свити. Хоча Степан Калач, в якого свита була, носив її повсюди і від спеки не вмер. Одягненим належно на грі був не тільки він один, але він найкраще. Траплялися екземпляри, що на грі переходили всяку межу хіпанства. Як приклад –хлопчина, здається, з Добрилівки: пластикові капці, абсолютно автентичні бриджі з історичною лейбою (чи то Левіс, чи то Леві Страус, чи ще якась гидота). На шиї дерев’яне намистечко і... все! Жінки. Ситуація з жіночими костюмами склалась приблизно так само; так, та не так. Тобто торсу без одягу, на жаль, не було. А в іншому - тут тобі і міні-плахта коліна назовні; і звичайна спідниця замість плахти, сорочки коротенькі – аби було. І повна відсутність плахти – сама сорочка і все, хоча і довга. Може, когось здивує, чого це такі тонкощі розкритиковуються, сорочка ж є, та ще й довга. Справа в тому, що сорочка на жінці тоді – це як нижня білизна зараз (в 14-18 столітті, як неважко здогадатися, білизни на селі не було), от і уявіть в теперішній час вільних нравів на вулиці жінку в самій білизні, зверніть увагу – не в купальнику, а саме в білизні, прозорій, з мереживом, приємне видовище, ну, залежно від жінки, звичайно. Щоб було більш схоже, можна замість білизни використати прозору сорочку-негліже, таку, яка нічого не ховає, а навпаки, підкреслює. Отак і виглядала в 14 ст. на жінці сорочка без плахти, дерги чи будь-якого стегнового одягу. Основні ігрові події Парад. Гра традиційно починається з параду гравців: знайомства персонажів, передігрові настанови майстрів та персонажів, останній перед грою обмін загальними, ще не ігровими думками та вводними. Ця гра не стала виключенням, але яка підготовка, такий і парад: деякі гравці прийшли по-цивільному, деякі не з’явились взагалі. Швиденько оголосили, хто є хто, от і все. Чесно кажучи, кортіло повторити ще раз, коротко, те, що було вже викладено на сайті: нечисті – про те, що батюшка з нею не воює і не буде її переслідувати; селянам – про служби. Проте давно вже набридло організовувати людей і лізти зі своїм уставом в чужий монастир. Тому махнули рукою і пішли звідти. Віче – задумка гарна, у І. Франка в «Захарі Беркуті» віче красиво змальоване. Такий сюжетний хід однозначно штовхнув би гру в правильному напрямку, але ж... його чомусь просто відмінили. Свято Купала. Складалось враження що вся гра була зроблена під свято Купала. «В п’ятницю вдень господині та господарі, що святкують Купала за старими звичаями, обладнують та прибирають свої оселі, готуючись до свят. Ввечері пройде віче двох сіл, на я кому жителі матимуть можливість обговорити всі питання , які будуть пов’язані з суботнім святкуванням. Узгодити порядок обрядів, обрати нове місце, розподілити обов’язки. В суботу з самого ранку дівчата побіжать до річки, і яка буде вмиється чарівною купальською водою раніше за інших, буде весь рік щаслива, и краса її не зів’яне. Також о цій ранній порі йдуть до лісу збирати цілющі трави та зілля. Коли сходить сонце парубки почнуть підготовку до свята, а дівчата зберуться разом , адже ходить в ліс по одинці ще й не дуже безпечно, і підуть збирати трави для вінків. Ввечері святкування. (…) Уранці недільного дня дівчата збираються на посиденьки - обговорюють події та прикмети вчорашнього вечора, а заразом діляться досвідом та вихваляються майстерністю.(…) За цим та іншими ділами добігає кінця день.»(с) інформація майстрів. Та й термін в 1,5 доби (з вечора п’ятниці по ніч з суботи на неділю) – дивовижно короткий, як на полігонну гру. Але вже перед початком свята виникли певні складнощі. Посильна від Таві хотіла позичити магнітофон. Все б нічого, та от біда, нас забули попередити про це, і запасного комплекту батарей не було, так що магнітофон вже не працював. Не було батарейок і в майстрів, Купала лишилось без музики. Власно свято складалось з таких компонентів: - збір на галявині біля вогнища; - хороводи з піснями навколо багаття; - пускання вінків; - стрибки через полум’я; - народні ігри. Було таки весело всі вдоволені, свято вдалося, на форумі навіть дякували Ївзі та Домініці за... організацію розваг. Отож, найобізнанішими з народними звичаями виявилась родина священника, гравці-язичники були знайомі зі святом на рівні телепередач - «на святі пускають вінки та стрибають через вогнище». Ще на галявині звучали чудові народні пісні – «Лента за лентою набої подавай». Так що свято дійсно вдалося. Нічна вакханалія. Найгучнішою подією гри стала прогулянка гравців, що відбулась у останню ніч вже після свята Купала. Полігоном продефілювала чудова процесія з 10-15, а може й більше – не рахували – гравців, сповнена бурхливих радощів та веселості, у супроводі брязкання в казани, завивання дудок та галасу і вигуків ця процесія обійшла село. На Україні так водили впійманих на гарячому злодіїв - з музиками, зупиняючись біля кожної хати, із галасом та висміюванням. Та в нашому випадку це був могутній вияв життєлюбства людей, що не зуміли добряче вигасатися на слабенько підготованому святі купали і виганяли емоції у спосіб, який користується неабиякою популярністю у футбольних вболівальників. Привіт тобі, о шанована українська народна культура. Служба Божа. Власне, це і є один із основних прямих обов’язків священника, від якого не ухилитися і не передоручити. З досвіду ігор «Русь – перехрестя культур», Саратов, 2001, «Вечори на хуторі близ…» Брусіно 2002, особливо останньої, можна було зробити висновок про важливість такої події на грі подібного плану. Тому готуватися довелось адекватно до задачі, з консультаціями в православного батюшки та за його благословення. Визнав, що дозволено і що не дозволено робити мирянину, коли він грає священника, як правильно обладнати храм тощо. Виходячи з того, що навіть гравці - християни по життю можуть слабо орієнтуються в реаліях Православної віри, була складена стаття, щоб людина могла, прочитавши, мати уявлення про віру і Церкву. Максимально роз’яснив свою позицію майстрам в окремому листі (на жаль, не здогадався викласти його на форум як шпаргалку для ледачих – чомусь вирішив, що гравці читатимуть статтю). Стаття складалась з наступних розділів: 1. Забобони, 2. Православное учение о злых духах, 3. Оружие на Диавола, 4. Азы православия, 5. Молитвы утренние и прочие, 6. Молитвы о защите от нечистой силы, 7. Восемь главных страстей с их подразделениями и отраслями, 8. В особых случаях для вразумления и исправления Бог попускает бесам вселяться и в верующего, церковного человека, 9. Житие и страдание священномученика Киприана и мученицы Иустины, 10. Учение Православной Церкви о частном суде по смерти и всеобщем суде Христовом. Ну, хотілося, щоб було правильно, а вийшло, як вийшло. Що не дивно - будь-яка ініціатива глухне, зіткнувшись з байдужістю тих, кому вона адресована. Статтю майже не читали. Перша служба відбулась ще до початку гри в 9:00 11.07. Правилось в хаті, бо храм ще не побудували, а в хаті місця було більше, ніж треба. Друга служба - о 9:00 12.07 в храмі. Ну як раз середина гри, нема куди правди діти. На службу разом з дзвонами, окрім нашої родини прийшов старший Калач. Трошки спізнившись, але незадовго після початку прийшли ще троє хлопців. От, як кажуть, і вся община. Та ні, на останніх хвилинах служби з’явились ще дві дещо легковажно вдягнені дівчини (див. розділ «Костюми, реквізит, архітектура»), яких матушка відправила покрити голови, хоча краще було б відправити вдягнутися. На цьому і все. Третя служба теж в храмі о 9:00 13.07 була скоріш за все останньою ігровою подією полігону. Чесно кажучи, подивившись, як вона всім потрібна, її можна було б і не проводити. Але служба Божа правиться незалежно від людей, які можуть прийти, а можуть проспати, хоча й збирались прийти, і ще хотілось закінчити гру на високій ноті, незалежно від того, яка вона була в інших. Деякі ігрові епізоди та діалоги. Завітала дівчина. - А чи є у вас корова? - А чого це, дівчино, тебе цікавить моя худоба? - А мені староста наказав провести перепис. - То ти, дівчино, письменна? - Ні, я неписьменна. - То як ти будеш перепис робити? - А я цифру запам’ятаю і старості перекажу. - То ти рахувати вмієш і цифри знаєш? - Ні, не знаю. Просто в мене пам’ять добра. Звідки взагалі взялась ідея перепису в глухому селі і для чого вона потрібна, залишилось невідомим. А невдовзі із лугу русалка польова вийшла. Серед білого дня у село зайшла! І прямо до хати посунула. Батюшка виглянув, перехрестив мару, вона й здиміла. Здається, все логічно і правильно, та ні, на другий день дівчина підійшла і видала фразу, яка мене збила з пантелику: «Взагалі-то я язичниця, і християнське благословення мене ображає». Після цього розвернулась і знов дременула. Мені навіть спало на думку – може, я помилився? Може, вона людина? Ну, взагалі-то що за анекдот – русалка-язичниця? Як посутеніло, прийшла Велимира Непийпиво з молодшим Калаченком. Жалілась, що сестру, християнку, перелесник в ліс заманив. Навіть похреститись обіцяла, якщо батюшка побіжить в ліс за дівкою. Незважаючи на таку неймовірної цінності обіцянку, батюшка не спокусився. Дівчина пішла ображена. Ще згодом - до хати знов влітає Калаченко-молодший: - Батюшка, до корчми прийшов чорт! - То тікай звідти, хлопче. - Але ж я там працюю, мені треба якусь копійчину заробляти. - То ти хочеш за тую копійчину душу втратити? Тікай звідти! - А де я гроші зароблятиму, мені що, в город іти працювати? - Десь як Бог дасть заробиш, а звідти тікай. - Ні, я там працювати повинен І пішов.(цікаво а чого він взагалі хотів – щоб батюшка корчму від чорта відвойовував?) Другий день. Невдовзі після служби зайшов Калач. Попросив допомоги – дочку вовкулака в лісі покусав. Батюшка погодився вичитати дівчину. Взагалі-то таку вичитку в православ’ї роблять обережно і неохоче, і далеко не всі батюшки погоджуються її робити: така вичитка – палиця з двома кінцями. Але Калач підійшов до ситуації і красиво, і досить достовірно, та й дівчина поводилась і виглядала правильно. Вичитували в храмі із свічками, використавши Канон і Акафіст Божої Матері та ще деякі молитви. Калачівні наказав вивчити «Богородицю» і Символ Віри. Епізод вийшов і красивий, і достовірний і продовжувався хвилин 40. І, до речі, такий, що повинен бути один на гру, а не поставлений на потік – «Наступний, заходьте!». Поки священника не було вдома, зайшов якийсь чоловік із дзвоником. Почав із молодшими говорити, кудись кликати. Матушка запросила до хати – поговорити, нащо то дітей зманює. Виявилось, що він ЗАПРОДАВ ДУШУ ЧОРТУ, а тому йому потрібен помічник – «із чистою душею» – щоб скарб знайти. Своєю душею не вільний розпорядитись, то чужа знадобилась. Грошима обіцяв поділитися. Дуже ображався, коли матушка відмовила в такій «допомозі», і дітей чіпати заборонила. Склалось враження, що до людини не дійшло, що з ним сталося, і що він верзе. Здавалось, чоловік звик по тричі на день душу закладати, і не розуміє, що інші в цьому незвичайного знаходять. Запросили сусідів – тих-таки Калачів на обід. Зустріли як годиться – наліпили вареників, наварили борщу. Сам Степан Калач – людина статечна, досвідчена, в молодості чумакував. Є з ким розмову вести. І хлопці наші нещодавно з семінарії повернулись, то розкажуть про своє навчання, про новини міські. Наприкінці ще гості заглянули. Вийшла така добряча, традиційна сільська гостина – з поважними неквапливими розмовами, розповідями та байками бувалих людей та жартами молоді. Після обіду зайшла якась дівчина – її теж вовкулака покусав. Діалог звучав приблизно так: - Мене покусав вовкулака, прочитайте молитву. - Дівчино, а ти взагалі-то християнка? - Так, я християнка. - І тобі не соромно до священика без плахти приходити? Відповідь незрозуміла, щось на кшталт «А що?» - То чому я тебе не бачив вранці на службі? - Часу не було. - Ну, як часу не було, то приходь завтра вранці на службу і все буде добре. - Але ж мене вовкулака покусав. - Вовкулака - то лиш звір, нічого з тобою не станеться, прийдеш на службу і все буде добре. Склалося враження, що дівчина так і не зрозуміла, що батюшка – це не пункт невідкладної магічної допомоги і не ігровий лікар, який під час штурму підіймає «поранених» і «вбитих» вояк, щоб вони знову продовжували грати (у війну), що халепа з нечистю вимагає дій щонайперше і щонайбільше від самого «потерпілого», і дії ці зовсім не обмежуються фразою «Батюшка, відмоліть». Висновки. Відверто кажучи, грати динамічно «бежать, свистеть, стрелять» без внутрішнього змістового навантаження досить просто. Саме тому майже всі ігри початку рольового руху були саме такими – бігали, галасували, штрикали, один одного дерев’яними палицями. Перемагали зло, рятували світ, кидалися з засідки, знімали хіти, якщо й починали «відігравати», то оглядаючись на інших: чи бачать, чи оцінюють, як я граю. Така собі оболонка: яскрава, дешева і без вмісту. Ігри як творчість почалися пізніше, і все одно складали невеликий відсоток від загальної кількості, та й зараз ситуація не змінилась. От і ця гра нагадала необтяжливі «войнушки» 1993-1994 років, коли бігати, щось робити, перемагати – було основним заняттям гравця. Хоча очікувалось від неї набагато більше, ніж хіпанська «псевдовійна» між селом та лісом з таким собі виконанням квестів: виконав – молодець, ти виграв. Підслухане в неділю 13.07 вранці: «ну що, ти квест виконав, скарб знайшов - молодець». Гравець навіть навіть не задумався, яку ціну заплатив його персонаж за цей скарб насправді (є в Гоголя таке оповідання). Набагато важче і цікавіше грати так, як був повинен жити персонаж, наче жив він так не 1-2-3 дні гри, а роки до і буде жити роки після гри. З такої гри повертаєшся, збагачений враженнями, глибокими відчуттями та життєвим досвідом. Таку гру нам створити вдалося повною мірою, але тільки всередині команди. Бо назовні... Майже всі ігрові епізоди, нав’язані нам від полігону так чи інакше були пов’язані з бісовщиною. Перепрошую, а про що гра, власне? Diablo II в термінах Лесі Українки? Так, персонаж о. Харитін зовсім не відповідав такій грі. Батюшка не бігав з хрестом по лісах, не ганяв мавок кадилом, як кистенем, чортам «свинячі пики не звертав на потилиці» (с) (фільм за мотивами, «Пропала грамота»). Така церква була дійсно зовсім неадекватна полігону і нечисті і дійсно з нею не грала. Тут потрібна була абсолютно інша церква – не з білої тканини і з іконами та свічками, а з фортечними стінами, баштами та воротами, щоб в одному кутку брати-інквізитори препарували упиря, на стіні висіла прип’ята за ноги русалка польова, чоботи витирали б об шкуру вовкулаки, а біля воріт щоб Ван Хелсінг шикував загін Мисливців за привидами, збираючись піти обламати чорту роги чи наловити мавок для дослідів. Гравці, на жаль, так захоплювалися магічною складовою гри, що просто не пам’ятали... куди вони їдуть. Бо хто б не жив в лісах навколо, а українське село, як і будь-яке село – це невсипуща і постійна праця, праця на хліб насущний, це тяжка робота в полі від зорі і до зорі. А в діях та розмовах гравців не було навіть натяку на таку працю. Нерозуміння найосновніших реалій життя на землі створювало уявлення, що селяни тільки те й роблять, що гасають по лісах, що шинок це така собі столова «общепіту», що гроші беруть в тому ж- таки лісі під кожним кущем у вигляді скарбу, закладаючи душу. Насамкінець – уклін майстрам (тепер, як я розумію, самій Таві) за блискучу ідею, за масу матеріалів, за оригінальне бачення світу. Те, що Україна не готова грати в невоєнні ігри за мотивами своєї історії і культури, аж ніяк не їх вина. Аян, Олександра Тагетес (на грі – о. Харитін та матушка Онисія Худіонівна). |
 |
|
