|
|
|
|
.: Бібліотека :. |
|
Апокриф “П’ять фантастичних пісен” Уже майже місяць, як була перегорнена остання сторінка “Гри про святий Грааль”, буденне життя неквапно захопило повсякденною суєтою, заполонило хвилини і дні, засмоктало у вир повсякчасних обов’язків. Чи легким був цей перехід від казки до життя, я, мабуть, навіть не здатна впевнено відповісти. Наскільки вдалим було повернення у дійсність, про те, можливо, може сказати лише мій чоловік та не дуже спокійне сумління.  Так сталося, що роль Німуе я згодилася грати за досить смішних обставин – я не знайшла дійсно вагомих аргументів, щоб сказати “ні”. Справа в тому, що я завжди об’єктивно оцінювала свій рольовий досвід (лише 5 років), вміння перевтілюватися (практично ніяке), ба, навіть, свою жіночу принадність та тендітність (уявіть собі жінку 26 років, котра важить 69 кг при зростові 160 см). А тому думка про себе як легконогу зграбну Фею у мене викликала досить саркастичний сміх.
Але сталося, як сталося… Гра відбулася, а психологічна рефлексія залишилася… Отже, запропонований опус, чи, може, таке собі незграбне есе, - це остаточна спроба повернути собі втрачений спокій, а своїм снам – звичну безтурботність. Поводирем для мене під час написання цих рядків була казка Гарольда - Ланселота про три його Грааля, а тому не дивуйтеся, що іноді вони, як два потоки, будуть перетинатися та на деякий час бігти одним руслом. Окремо хочу висловити подяку співтоваришу по Ордену Грааля Мерліну, без його детальної оповіді, я, мабуть, остаточно загубилася б на теренах між грою та реальністю. Зарані перепрошую, що текст перенасичений моїми графоманськими віршиками, що поробиш, на жаль, я саме так відчуваю життя. Лейтмотивом гри для мене стала музика, якийсь дивний потаємний голос, стан внутрішнього співу, а тому і мова моя нехай вільно тече примхливою та мінливою водою. Отже…Не чекайте від мене опису подій, історико-хронологічних анотацій або детального аналізу вчинків моїх брокеліандських іграшок. Я не маю ні бажання, ні надії здивувати вас філософським осмисленням законів буття чи глибинно-підсвідомим оголенням нервів свого персонажу. Я хочу запропонувати вам лише театр примар, театр почуттів та переживань, театр пошуку і втрат. Перш за все – своїх. Останній дзвінок. Розкриваються куліси, декорації виглядають дещо сумнівно-натуральними. Ліс, річка, галявина і тихо-тихо лунає… Я падала зіркою В скошені трави. Я губила себе У росяних степах. Я лиш подих сосни, Я надломлена гілка, Я - хвилина, я – мить, Я - мовчання віки. Хаотичне безладдя турніру. Вирують люди, голоси, звуки. Легеньке, ледь чутне сопрано Обличчя маленького грайливого кошеняти, руде пухнасте волосся, смішливість у голосі: -Володарко, чи не дозволите ви нам покепкувати над тим незграбним лицарем у блакитному одязі з хрестом на грудях? -Сер Мелегант викликає на герць будь-якого лицаря… -Любий Ланселоте, зважаючи на Ваше прискіпливе ставлення до претендентів на мою руку та на ту щиру турботу, якою ви мене обдаровуєте, я боюся взагалі залишитися незаміжньою.  А потім, як вир, як шалена пристрасть, як розбитий кришталь, голос Великої Богині, котрий кожному шепотів своє, близьке та тривожне, шепотів, промовляючи моїми устами, моїм голосом, моїм серцем. Той голос кликав знайти Грааль, він вабив мрією про нездійснене…
Вранішнє сонце значно прикрасило декорації, зробило оманливо-привабливою шовковисту траву, розбудило пташок, котрі задзвеніли тихим ненав’язливим хором. Такого ранку особливо солодко мріяти про соковите яблуко з Авалону, або про лагідні хвилі Озера, або про гарячі обійми. Та раптом… Брудна сорочка, скуйовджене волосся, щаслива посмішка дурника… Ну звичайно, цим милим усміхненим блазнем може бути лише Ланселот – мій вихованець, моя гордість, моє нерозважливе назване дитя. Глибоко з мене рвалося: -Ланс, мій хлопчику… Але я вже була не я, через мене холодно і бридливо говорила Велика Богиня: -Ланселоте, чи мої очі мене не підманюють? Чи я справді бачу те, що я бачу? У його очах біль і нерозуміння. Стіна. Стіна зі слів і примарного блиску Авалону.  Зимно… Бринить на устах образа.
Як отрута падає слів потік. То не сон і не біль, не сльоза і не зрада. То лише мій занадто знесилений сміх. -Проте вас не так вже й легко впізнати, любий друже… Мій шлях – моє прокляття , моя безкінечно-важка порфира, моя обтяжлива величність. Він: Хіба вбрання визначає людину? Я приїхав до вас, Володарко. Я: Проте ви довго барилися, друже. А подумки знову: “Ти так виріс, я ледве сягаю твого плеча. Але ти ще досі такий же необачно-сміливий, такий же брутально-чесний”. -Мої феї досі довіряють Вам, Ланселоте. Далебі не знаю, чи праві вони. Я чула, Ви перейшли у християнство. А у серці: “Навіщо я говорю про це, невже його здатна втримати подібна марнота? Чому я маю крок за кроком відштовхувати його, будити у ньому відчуття самоти. Адже я занадто добре знаю, що це таке”. Мій частий гість, мій ворог і мій товариш, мій тривожний неспокій – САМОТА. Оксамитово-нечутно ти ходиш моєю кімнатою, ти чекаєш мене вдень і обіймаєш вночі. Я звикла до тебе, я відчуваю тебе поряд навіть у колі друзів. Я звикла до твоєї безтілесної матеріальності, до тихих кроків і п’янкого подиху. Ти зрослася зі мною, стала частиною мене. Як не дико звучить це, але без тебе я безкінечно САМОТНЯ. Доки я задумливо прислухалася до себе, майже не помітивши незграбних спроб Годвіна умовити мене дати якісь ліки від божевілля, тоненька зелена тінь непомітно вислизнула за Ланселотом. О, моя маленька Елейна знову вийшла на полювання. Що ж, феї – вільні істоти і навіть моя любов не зможе вберегти те вперте хлопчисько. Таким, як раніше, він в Брокеліанд вже ніколи не повернеться Боляче… До крові зранене серце Щемить… Чи біль той назавжди? Чи то примха прийдешнього лиха? Чи то радість непізнана Рветься і б’ється у груди? Моя хвилина – забутий спокій, Моя дитина – холодний клопіт, Моє безсоння – весняні ночі, Моє бажання – життя пророче. Жорстке вольове обличчя. Голос, що звик віддавати накази… А в очах, ніби на дні колодязя, - впертість і страх. Я: Що шукаєте ви, сер Мелегант, на порозі мого палацу? Він: Леді, мене, мабуть, можна назвати щасливою людиною, я маю багатство, землі, відданих слуг, я навіть маю надію на серце коханої жінки – королеви Гвіневери. Але… Але я не знаю, хто я такий. Інколи я прокидаюся вночі і відчуваю, що страшна нелюдська сила розриває мої груди. Іноді мені здається, що я здатен спопелити весь світ, підкоряючись якійсь дикій, страшній фантазії. Моя королева готує шлюбне ложе, але чи смію я принести їй непевність і можливе страждання? Лицар опускається на коліно, покірливо схиляє голову: Він: Леді, якщо це можливо, допоможіть мені зрозуміти себе, допоможіть пізнати правду. Я: Ви бажаєте правди, істини, а чи здатні ви прийняти її? Хто знає, може ви людина, а може… Він: Леді Німує, для мене не існує вороття. Я у ваших руках і ви вільні розпорядитися моїм життям на свій розсуд.. Я: Що ж, ви не прислухалися до моєї перестороги. Так, сер Мелегант, існує засіб допомогти вам. Тут, у моєму палаці, є Дзеркало Істини, котре здатне відбити справжню внутрішню суть речей. Але відкриється воно не кожному, а лише тому, хто зможе, не жаліючи себе, проявити милосердя навіть щодо проклятої нещасної істоти. Сер Мелегант, поверніть спокій нещасній душі Могильного Лицаря. Там, у Гибій Каплиці, страждає його мертве не упокоєне тіло. Зробіть це - і я чекатиму на вас у своєму палаці. Він: Я завжди готовий до звитяги, а особливо в ім’я милосердя. Звертається до моєї фрейліни: “Ведіть мене, прекрасна леді, до того нещасного”. Я не буду описувати той запеклий двобій, набагато краще за мене це зробить сам сер Мелегант: “Я, Мелегант, король Гвінеду,…покликав неупокоєного лицаря. Ми довго говорили з ним. Як виявилося, цього лицаря було вбито в нечесному поєдинкові і в свій останній час він просив води, але не отримав ні краплі. І з тих пір його … дух не знав спокою. Щоб повернути спокій його душі…, той день повинен знову повторитися: нечесний бій, знову лицар помирає, але в цей раз … у воді не повинен отримати відмови. Як бути? Щоб зберегти мені лицарську честь, я не можу безчесно дратися. … Але мертві сорому не мають, а значить – геть обладунок! І от з одним мечем я проти лицаря у обладункові. Безчесний бій! Знову лицар помирає. Зі своєї фляги я даю йому напитися. А через мить він розсипався прахом. Покойся з миром… …І знову наш шлях лежав до Володарки Німуе. Виконавши волю лицаря, почув я питання: «Чи тверда воля? Чи хочеш узнати, хто ти насправді – Дракон чи людина? Звір чи звіріший за звіра?» Я відповів, що, ставши вже на шлях, з нього я не зверну…Я випив чудодійне зілля і вступив у Замок Марення. Володарка підвела мене до чарівного дзеркала, і я став навколішки. З дзеркала мені в очі дивився Дракон … “ Боронь Боже, тебе я не кликала У безодню напівнепізнану, Споконвіку людьми оспівану, Де, закохана, я збожеволіла…  Що то було: марення чи реальність, правда життя чи ілюзія життєвої правди? Самообман чи бажання сховати за самообманом справжнє? Чуттєвий потяг чи мрія про втрачену чистоту?
Гірко і духмяно пахла збита, знівечена ногами трава. Зламані голівки квітів низько схилися до землі, а я йшла далеко –далеко, десь туди, за обрій. Я втікала, втікала від безглуздих думок і не менш безглуздих вчинків. Наді мною розкинулося блакитною хусткою небо, круті береги віддзеркалювалися у воді, а я бігла, плутаючись у подолові власної спідниці. Бігла, доки не підкосилися ноги і я знесилено не присіла на стовбур поваленого дерева. О Велика Богиня! Невже я не віддано слугувала тобі всі ці роки, невже я не була покірною твоїй волі завжди і всюди, невже я не відмовилася задля тебе від самої себе, втративши ім’я та ставши твоїми вустами? Так за що ти караєш (а, може, так жорстоко нагороджуєш) мене цим святим непокоєм, цією млосною слабкістю? Мати! Твоя воля спопелила мою душу і серце, вбила у мені людське та буденне. Так навіщо ти нагадала мені те що я плоть і жінка? Навіщо ця шалена весна улітку? Пам’ять прислужливо нагадує моє солодке безумство. Ті дивні сонячні очі. Розмова без слів, зрозуміла і чутна лише двом. Глибокий голос, від котрого моторошно і п’янко б’ється серце. Свічка, що спливала розпеченими сльозами… Ліниво на поклик серця Відгукуються долоні. До болі бринить, як струни, Пульсує бажання в скронях. Ті надто мінливі очі Збудили в душі неспокій, Ті надто несмілі руки Занадто палкі на дотик. Пробудження було жорстким і болючим… Небо розсічене навпіл. Розпач та блискавиця. Замок Мрій розсипався на темні холодні уламки. Навіщо я створила для себе самої ту милу фантазію, ту невимушену гру поглядів? Навіщо я вигадала те, що ніколи не мало права на існування, бо не є життєздатним, як і все істинно вишукане? У серці – пустка, а зранена жіноча гідність стала пасткою для розбещених та ницих. Я закохана у простір… Іноді злітаю думкой Над живим бездонним морем. Та пробудження навіки До землі мене припнуло. І лише у мріях я інколи розмовляю з тобою…Чи чуєш ти мене, чи я знову плекаю у серці марну надію? Хочеш, я проспіваю тобі пісню про щастя? Про те, як сонце, прокинувшись, плине зеленим листям, просвічує ніжні долоні квітів і занурює своє розпечене проміння у прохолодну вологу річки. Хочеш, я стану птахом, котрий співатиме у твоєму серці? Моє невибагливе щебетання нагадає тобі про літо, покличе роззутися і босоніж побігти соковитою травою. Хочеш, тебе забуду, вирву зі свого серця сторінки: ті, котрі співали про щастя, ті, у котрих була я птахом, ті, котрі впадуть на землю, проростуть травою і помруть, зім’яті твоїми ногами? Я шукала в очах твоїх проблиск весни,
А ти лиш такий, як і всі… Ніжна флейта. Пісня пастуха, що стоїть на краю гори і дивиться у прірву. Горді темні блискучі очі, довгі оксамитові вії і м’який поштивий погляд. Виразний профіль, оливково-смаглява шкіра. Зграбні, наповнені грацією хижака, рухи. Сер Говернал. О, ні, ще просто Говернал (знову мій дар передбачення невчасно нагадує про себе!). Віддана і щира душа, котрій не знайомі прагматичні егоїстичні бажання. Подвиг не заради власних інтересів, а в ім’я дружби.  Сором’язлива валторна. Чисте, схвильоване, наповнене почуттям власної гідності сором’язливе личко Діви. Лагідна рука, котра легенько, пестливо торкається голови Єдинорога, що довірливо притискається до її юного, дещо дитячого стану. Щаслива схвильована посмішка на невинних устах. Діва і Єдиноріг. Класики аплодують.
Багряниця. Сила і мужність. Полум’я. Гучний заклик військової сурми. Спінені хвилі моря. Розбиті кораблі саксів. Кров. Спини ворогів, що втікають, зустрівши достойний опір молодого Мордреда. Образи-картини заполоняють внутрішній зір. Образи-картини можливих битв, можливих перемог, можливого добробуту, можливої Логрії. Гучна Пісня Майбутнього. Чорне і золото. Червоне і біле. Веселка як знак Великої Богині, що освятила шлюб Краси і Сили, Грації і Мужності, Жінки і Чоловіка, Ізольди та Ламорака. Стрімкий танець, коло – чародіяння, міцне плетиво двох знаних сімей. Надії… Схили Авалона, плескіт води і пружний політ Ескалібура. Холодна вага сталі у руці. Прощання з таїною, повернення Дива у прадавнє лоно. Передчуття пришестя часу Чоловіків, Часу Христа Розп’ятого, Сина Бога. Ніжна засмучена посмішка Матері – Богині, котра розчулено позирає на спробу своєї дитини зіп’ятися на ніжки і зробити перший крок до дорослості. Ламас… Згущене повітря і зоряне небо. Тиша. Глухий стомлений голос Мерліна: «Сьогодні ми, Братство Охоронців Грааля, знімаємо з себе всі повноваження. Сьогодні …ми передаємо наше служіння в інші руки. Ми припускали, за прикладом древніх, що кожен з нас чотирьох назве свого послідовника. Але сталося так… – що четверо самі досягли Грааля і пізнали його. Сер Мелегант, король Гвінеда, першим прийшов до Грааля: він пізнав межу своєї сили, пізнав те, що стоїть вище – і прийняв це як своє служіння. Він займе місце свого тестя, Лодеграна Короля-Риболова. Сер Ланселот, принц Арморіки, був першим, хто тримав у своїх руках Грааль. Він пізнав, що Людина вища за Лицаря, він відмовився від Грааля як здобичі і слави в ім’я своїх друзів, в ім’я лицарського братства. Він займе місце своєї виховательки Німуе Володарки Озера. Сер Артур, король Логрії, - той, завдяки кому Грааль нині тут, у Камелоті. В ім’я нього він відмовився від свого меча, від Екскалібура – від верховенства, успіху і слави… Він займе місце своєї сестри Феї Моргани. Але тим, хто закінчив Пошук Грааля, хто з честю пройшов в ім’я нього всі …випробування, був сер Галахад, котрого я, Мерлін, назву Бездоганним. Він займе моє місце». Німуе, Вівіан, Володарка Озера, Нін... Занадто багато імен, щоб розчинити в них істину... Занадто мало, щоб знайти себе... Яку історію вам розповісти? Може, історію маленької дівчинки, що один раз заблукала у лісі, дівчинки, котру виховали сіди і котра стала жрицею Великої Богині? А, може, вам до смаку історія про здібну ученицю Моргани, виплекану злом і неправдою, що мріє про вище знання і Силу? Може, вам цікава ця історія, історія зрадництва і спокуси, історія полону Мерліна? Чи ви хочете почути історію нещасливого Пеліаса, котрий розчарувався і втратив віру в любов, що шукав смерть, але знайшов Зачарований Ліс і його дивну володарку, господарку Палацу Мрій? Занадто багато історій для одного життя, занадто мало для оповіді про щастя... Скільки пам’ятаю себе, я завжди любила воду... Мені подобалося слухати її шепіт пізньої ночі, коли зірки відбивалися в озері срібним намистом. Я любила вдивлятися в її хитку глибину вранці, коли сонячні промені проганяли нічні тіні. Я раділа, коли прохолодні легкі хвилі, немов чиїсь ніжні руки, сковзали по моєму тілу, котилися дрібними краплинами по грудям і забирали з собою сум. А приводів для суму було багато... Спочатку суворість батька, що лаяв мене за занадто легковажне ставлення до життя, після – покарання за занадто непокірливу вдачу... Не вірте, що я була ученицею Моргани... Ніколи... Ніколи вода і вогонь не зійдуться разом, ніколи влада і любов не будуть йти рука об руку. Нізащо... Моїми вчителями були птахи, що навчили веселощам і безтурботності, дерева, що подарували радість Зцілення, краплі дощу, що навчили щадити чужий біль і звичайно ж він – Великий Маг і Вчитель... Він... Мерлін... Він дав мені більше, ніж знання, більше, ніж його життя і мудрість, більше, ніж любов... Ви усе ще хочете почути мою історію? Ви усе ще вірите мені? Марно... Це гра, жарт, вас дурять! Це просто чари і ви в них потрапили. Ви, ви загубилися... У глибині моїх очей розчинившись, ви усе ще вірите в Диво. У диво? Тільки для вас? Так не буває. Загляньте в себе, шукайте, може, Грааль схований у вашому серці, може, це посмішка прекрасної дівчини, що наснилася цієї ночі? А може – кубок з вином і стіг сіна з рум’яною пастушкою? Може, це просто подвиг, жертва в ім’я ілюзій, вигаданих не вами? А, може, шлях учнівства, шлях пізнання – потаєного, глибинного? Боляче, як боляче, коли вони залишають мене. Вони – учні, вихованці, більше, ніж плоть від плоті, більше, ніж діти... Такі смішні і юні, такі наївні... Вони ідуть, несуть із собою пам’ять і серце, розірване на шматки... Щасливий Мерлін що зжив свій Дар, що втратив здатність віддавати себе без залишку, не задумуючись, легко і сліпо... От і ви, мої нові іграшки, виросли для власного Дива. Моя учениця, справжня місячна жінка, тиха загадка для здатного до дізнавання таємниці, мій веселий паж, занадто дорослий, щоб не бачити правду про життя, мої вірні лицарі, мрія для жінок з королівських земель, легка здобич для шукачок пригод. Ви незабаром підете, щоб знайти свій шлях Грааля. Я була зіркою, Виросла гілкою, Рвалася крилами, У даль полинула. Коси мої стали травами, Очі злилися з хмарами, Руки сплелися з квітами Прозеленню тендітною. Уже майже місяць, як була перегорнена остання сторінка “Гри про святий Грааль”, буденне життя неквапно захопило повсякденною суєтою, заполонило хвилини і дні, засмоктало у вир повсякчасних обов’язків… |
 |
|
